Розвиток шкільної історичної освіти в умовах її модернізації

Abstract

Реформування шкільної освіти спрямоване на її гуманізацію та гуманітаризацію, виховання громадянина України. Найважливішу роль у цьому процесі відіграють соціально-гуманітарні дисципліни загалом та історія зокрема. За таких обставин результатом вивчення історії є не тільки засвоєння знань (фактів, понять, зв’язків і тенденцій), а й формування вмінь критично мислити, творчо розв’язувати проблему, з’ясовувати сенс вивченого та використовувати здобуті знання. Крім того, у ході навчання формується аксіологічна компетентність учнів, що базується на ціннісних орієнтаціях та переконаннях. Отже, актуальність теми дослідження зумовлена змінами у поглядах на шкільну історичну освіту за умов переходу до нової  критично-креативної – парадигми освіти. Згідно з новими поглядами, історичні наукові знання  це знання, що утворилися під час обмірковування і тлумачення історичних фактів істориками; історія має справу не з історичними істинами, а з історичними доказами; будь-які історичні знання  це інтерпретації, версії і тлумачення автора з метою пояснити події минулого, тобто є його особистою точкою зору. Таким чином, висновки й оцінки істориків не є абсолютними. Їх можна переглянути або у світлі нових, раніше не відомих фактів та свідчень, або з появою нових поглядів та підходів на вже відомі факти, або у випадку застосування до них інших методів дослідження. Звідси випливає, що нав’язування будь-якої інтерпретації історичного процесу як єдино правильної є помилковим. Оскільки вся відома нам історія протистоянь, конфліктів та воєн, яка становить основний інформаційний масив у шкільних історичних курсах, написана істориками переможців, то згідно з сучасними поглядами, потрібен не тільки опис історичної події, а й доведення своєї інтерпретації та оцінки із залученням джерел і розглядом інших точок зору на неї. Відповідно до цих змін у розумінні історії як науки, головною метою шкільної історичної освіти визнається не засвоєння певної суми знань, а розвиток особистості учня засобами історії. З огляду на це, пріоритет надається не предметному аспекту (кількості інформації, яку запам’ятав учень), а мотиваційному, аксіологічному та процесуальному. Такий підхід висуває на чільне місце проблему усвідомлення вчителями історії важливості забезпечення формування історичних знань та розвиток історичного мислення учнів; виховання їх як свідомих і активних громадян; підготовки учнів до свідомої творчої участі у суспільному житті через розуміння ними історичного процесу та усвідомлення свого місця у ньому. Ступінь дослідженості проблеми. Література за темою дослідження охоплює широке коло історичних та педагогічних проблем. Проблемою визначення нових методологічних орієнтирів історичної освіти займалися К. Баханов, І. Гирич, М. Гон, Я. Грицак, Л. Жарова, Л. Калініна, Б. Корольов, В. Косміна, П. Кравченко, В. Курилів, І .Мішина, М. Мудрий, О. Пометун, В. Пироженко, Є. Смотрицький, В. Сотниченко, С. Терно, О. Удод, Г. Фрейман, Ю. Шаповал, Н. Яковенко. Значною мірою актуальність дослідження зумовлена потребою розробки адекватних організаційно-педагогічних засад для здійснення навчання історії у закладах загальної середньої освіти. Об’єкт дослідження: шкільна історична освіта. Предмет дослідження: організаційно-педагогічні засади вивчення історії у закладах загальної середньої освіти. Мета дослідження: визначити організаційно-педагогічні засади шкільної історичної освіти за умов її переорієнтації на особистісний розвиток учнів. Реалізація цієї мети зумовила постановку і вирішення таких взаємопов’язаних завдань: 1. Дослідити ґенезу проблеми історичної освіти та висвітлити її сучасний досвід у вітчизняній школі. 2. Проаналізувати нормативно-методичне забезпечення історичної освіти у загальноосвітній школі. 3. Визначити зміст і форми методичної роботи з історії. 4. Теоретично обґрунтувати систему оцінювання результатів навчання здобувачів освіти з історії.